Ветеран російсько-української війни Олександр Терещенко, який після поранення та ампутації верхніх кінцівок присвятив себе допомозі іншим, розкриває головні проблеми безбар'єрності у Києві. Його історія — це не лише про фізичну доступність пандусів чи ліфтів, а й про необхідність змінити суспільну свідомість, щоб люди з інвалідністю відчували себе повноцінними членами громади.

Олександр розповідає, що справжня незалежність прийшла до нього лише після отримання протезів та повернення на роботу в Академію патрульної поліції. Сьогодні він очолює благодійний фонд, який допомагає ветеранам адаптуватися до нового життя, створюючи відеоінструкції з побутових навичок, таких як догляд за собою чи облаштування санвузлів.

На вулицях столиці бар'єрів чимало: пандуси часто роблять лише для галочки, а іноді вони перетворюються на небезпечні трампліни. У будівлях люди стикаються з відсутністю справних ліфтів, вузькими дверима та незручними санвузлами. Навіть у більшості готелів немає номерів для гостей на кріслах колісних, а доріжки для незрячих часто різко обриваються біля парканів.

Рішення проблеми починається з допомоги у облаштуванні житла ветеранів, які повертаються з фронту. Держава має забезпечити, щоб типові квартири відповідали потребам людей з інвалідністю. При будівництві нових об'єктів обов'язково потрібно залучати представників громадських організацій та людей з інвалідністю для оцінки зручності простору.

Важливу роль відіграє просвітництво та виховання емпатії. Олександр ділиться досвідом поїздки до США, де його сприймали як звичайну людину, не акцентуючи уваги на протезі. Так само має бути і в Україні: інклюзивність починається з дитячих садків і шкіл, де різноманітність сприймається як норма, а не як виключення.

Інклюзивність — це не про ізоляцію, а про рівні можливості для всіх. Якщо ми хочемо, щоб мільйони українців, зокрема ветерани, могли працювати та жити повноцінним життям, потрібно діяти спільно, не розділяючи людей на групи, і не мовчати про порушення їхніх прав.