Сьогодні, 6 січня, видатному українському поету-шістдесятнику, дисиденту та правозахиснику Василю Стусу могло б виповнитись 87. Лише кілька років він не дожив до здійснення однієї зі своїх мрій — побачити незалежну Україну. Що пов'язує з Києвом нескореного поета, який щиро жив, кохав та боровся за правду? Переходимо до нарису основних біографічних фактів Василя Стуса.

Попри те, що Стуса часто вважають уродженцем Донеччини, народився він на Вінниччині, у невеличкому селі Рахнівка. На дворі був 1938 рік та розпал сталінського терору з примусовою колективізацією. Саме тікаючи від неї, родина Стусів, у якій, окрім Василя, було ще троє дітей, була змушена покинути рідне село та перебратися до Донецька. Тож можна сказати, що перших утисків з боку радянської влади майбутній поет зазнав ще до того, як навчився писати.

У Донецьку Стус закінчив школу зі срібною медаллю й одразу ж вирішив їхати до Києва, щоб стати журналістом. Однак з цим не склалася — у столиці УРСР палкому парубку відмовили у роботі через те, що він був занадто молодим. Тому Стус повернувся до Донецька та вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту. Вже зі студентських років він з головою занурився у світ літератури: майже весь вільний час проводив у бібліотеці, самостійно вивчив латину, став членом літературного об'єднання "Обрій", де потоваришував з іншими майбутніми письменниками й поетами.

Василь Стус почав ще під час навчання й продовжив, коли служив у війську. Перші його твори в 1959 році надрукувала газета "Літературна Україна", а передмову до них написав вже відомий тоді поет Андрій Малишко. На початку 1960-х, по завершенню служби, Стус знову повернувся до викладання української мови та літератури, цього разу в Горлівці. Вже тоді він не приховував своєї принципової позиції проти зросійщення та переймався за майбутнє української культури.

Переїхавши до Києва, Стус знову пішов вчитися — цього разу в аспірантурі Інституту літератури ім. Шевченка. Саме тут остаточно сформувався його світогляд як дисидента та борця проти утисків українців радянською владою. Однією з переломних подій у житті бунтівного поета стала акція протесту, що відбулась 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна". Тоді Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьом закликали засудити арешти української інтелігенції.

З часом Стус ставав все більш "незручним" для радянської влади. На похороні художниці-дисидентки Алли Горської у грудні 1970-го він заявив, що саме влада замовила вбивство мисткині. А у своїх відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії та Верховної Ради жорстко критикував порушення прав людини та всю радянську систему загалом, що знову скочувалась у тоталітаризм. 12 січня 1972 року Василя Стуса арештували вперше. Тоді затримали одразу 19 українських дисидентів, які взяли участь у протестній різдвяній колядці.

Ув'язнення не зламало непокірний дух Стуса — він неодноразово потрапляв до карцеру, а також оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з арештантами. І навіть звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою, що відмовляється від радянського громадянства. Восени 1979 року Стус врешті повернувся із заслання до Києва. І майже одразу ж приєднався до Української Гельсінської спілки із захисту прав людини.

Вже посмертно, у 1990 році, прокуратура УРСР опротестувала обидва вироки Стусу. А пізніше постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРС він був посмертно реабілітований. Попри те, що Стус не був корінним киянином, його зв'язок з містом був надзвичайно потужним. Саме тут він став частиною спільноти "шістдесятників", зустрів кохання та провів найкращі роки життя. У 2003 році ім'ям Стуса назвали вулицю на Академмістечку, що пролягає від вулиці Біличанської до проспекту Академіка Палладіна. А у 2010-му на перетині проспектів Берестейського та Палладіна створили сквер на честь поета.