Режисерка Маша Шилінські. Фото: Getty Images У межах фестивалю "Нове німецьке кіно" в кінотеатрі "Жовтень" 16 листопада відбудеться українська прем'єра фільму "Звук падіння" німецької режисерки Маші Шилінські. Стрічка отримала Приз журі на Каннському кінофестивалі, а Німецька кіноакадемія обрала її для подання на премію "Оскар" у категорії "Найкращий міжнародний фільм".

Спеціально для "ТиКиїв" кінокритикиня Наталія Серебрякова поспілкувалася з режисеркою Машею Шилінські про те, як створювався фільм і які ідеї в нього закладали. Про що фільм? Героїні "Звуку падіння" — чотири покоління жінок, що живуть на одній фермі в німецькому Альтмарку в різні історичні епохи — від початку Першої світової війни до наших днів.

Фільм досліджує їхні долі та спільні таємниці, які пов'язують їхні життя крізь час. Машо, у фільмі, зосередженому на історії чотирьох дівчат, акторський склад має ключове значення. Як ви шукали юних акторок, які зіграли у стрічці головні ролі, й чому обрали саме їх? Процес кастингу був довгим. Усе почалося з пошуків Альми — маленької білявої дівчинки, події за участі якої відбуваються 1914 року, під час Першої світової війни.

Ми провели величезну кількість проб — переглянули понад тисячу дівчат, щоб знайти саме ту. І коли ми знайшли неймовірну Ганну Гехт, саме від неї почали будувати подальший акторський склад. Так сформувався цей чудовий ансамбль.

Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de Наскільки складно було переглянути таку кількість кандидаток? Як ви зрозуміли, кого саме шукаєте? Для нас було дуже важливо знайти обличчя, які здавалися б автентичними для того історичного періоду.

Саме тому ми шукали як серед професійних актрис, так і серед аматорок, максимально розширивши коло пошуку. Багато дітей ми спочатку переглядали через Zoom, а потім відібрали фавориток і запросили їх на живі проби. У нас було двоє чудових кастинг-директорок: Жаклін Ріц, яка займалася дитячими та юнацькими ролями, й Каріма Ель Джімаль, яка добирала дорослих акторів, щоб вони гармонійно взаємодіяли з дітьми.

Вони виконали блискучу роботу, тож ми дуже пишаємося їхнім внеском. Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de І ваш перший фільм "Темно-синя дівчинка", і "Звук падіння" торкаються теми сім'ї, але в них ви показуєте саме жіночий погляд — матері та доньки. Чому для вас настільки важлива саме ця перспектива? Спочатку це зовсім не було моїм наміром. Коли я почала писати сценарій разом зі співавторкою Луїзою Петер, усе виникло поступово — через дослідження.

Ми довго обговорювали дуже тонкі, майже невидимі питання, які хотіли дослідити. Що саме записано в наших тілах? Що визначає нас задовго до народження?

Які сили впливають на нас, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо? Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de Ми зацікавилися певними міжпоколіннєвими явищами — наприклад, передачею травми. Тому почали вивчати й читати все, що могли знайти, про регіон, де мали знімати фільм. І виявили дивну закономірність: більшість книжок про цей край написали чоловіки.

Вони описували практичні речі — як забити свиню, як працювати на фермі. Але ми знайшли лише дві книжки, написані жінками. І саме в цих текстах ми шукали внутрішній світ, жіночий досвід.

Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de Ми прочитали ці дві книжки — обидві написані з погляду дитини. В них у легкій, розмовній манері описується ідилічне, майже втрачене дитинство. Там є сцени, де батько сидить із люлькою, мати пере білизну, а діти граються в сіні.

Але між цими звичайними реченнями траплялися тривожні фрази, написані тим самим безтурботним тоном. Наприклад: "Служниця мусила стати безпечною для чоловіка" або "Одна з них казала, що прожила життя марно". І ми почали замислюватися — що ж це означає? Ми усвідомили, що існує безліч малих, майже непомітних історій про жінок, які зазвичай залишаються десь на периферії великого оповідання.

І тоді ми вирішили зробити навпаки — поставити цих жінок у центр історії. Це стало майже галюцинативним процесом — спробою відновити, уявити, що ж насправді з ними сталося, і яким було їхнє життя. Фото: кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de Чи відчуваєте ви, що становище жінок сьогодні суттєво змінилося, чи ми все ще стикаємося з тими самими викликами?

Можливо, у нашій західній бульбашці багато що й справді змінилося на краще. Але ці погляди, ці жести, ця оптика все ще існують. І фільм, власне, досліджує тілесну пам'ять — особливо про ті події, які могли відбутися ще до нашого народження, але продовжують передаватися між поколіннями.

Сімейний підряд Ви працювали над фільмом зі своїм чоловіком, оператором Фабіаном, і з монтажеркою Евелін Рак, а також зі звукорежисером Біллі Майном. Як будувалася ця співпраця? Найкраща частина роботи з Фабіаном — те, що він мій чоловік. Після обговорень із Луїзою я приходила додому й могла одразу ділитися з ним тим, які образи народилися, і ми разом думали, як втілити їх у фільмі.

Фабіан — надзвичайно талановитий оператор. Бюджет у нас був мінімальний, тож ми намагалися передати саме відчуття недосяжності пам'яті. Фабіан чудово працює зі стедікамом (система стабілізації знімальної камери, яку оператор носить на собі — прим.), і камера буквально перетворилася на примару, що пливе крізь історію. У певному сенсі вона стала ще одним персонажем фільму.

Евелін — чудова монтажерка й дуже тонка людина. Робота з нею нагадувала другий етап написання сценарію: ми знову "монтували" сенси, але вже з відзнятого матеріалу. Це була справжня оркестрація різних бачень.

Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de А Біллі Майн долучився під час монтажу. У мене в голові вже жили певні звуки — я просто не знала, де їх знайти. Ми разом думали: "А як звучить чорна діра або тисяча метрів під землею?

А як міг звучати Великий вибух? " І Біллі справді пішов і знайшов ці звуки. У фільмі поєднані дві історії: історія Німеччини, що охоплює сто років і дві війни, та історія жінок, які живуть на одній фермі на півночі країни.

Чому ви обрали саме цей часовий проміжок і саме це місце? Це був поступовий процес, не щось заплановане від початку. Ми хотіли передати відчуття, коли спливають якісь образи, і ти не певен — це справжній спогад чи сон.

Ми прагнули схопити це невизначене відчуття, коли пам'ять неможливо точно назвати чи пояснити словами, але вона поступово огортає тебе. Ми хотіли зняти фільм саме про це — про речі, які неможливо побачити або описати. Про те, що лежить за межами вимовного.

А потім стався карантин через COVID, і ми приїхали на ту саму ферму, де мали писати сценарій. Кожна з нас працювала над власними проєктами, але саме там народилася ця ідея — розповісти історію, що з'єднує невидиме минуле із сьогоденням. Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de Яку роль відіграє у фільмі саме ця ферма?

Цей будинок нас буквально заворожив. Він стояв порожнім понад п'ятдесят років. Власник залишив усе так, як було, і, переходячи з кімнати в кімнату, ти ніби мандрував у часі: з однієї епохи в іншу.

Що мене одразу вразило — те, що в одному й тому ж місці хтось може робити щось буденне — скажімо, гортати телефон, а хтось інший проживати глибоке екзистенційне переживання. І тоді постає питання: які відлуння тягнуться крізь час? Я зрозуміла, що цей фільм буде не стільки про події, скільки про сам процес пам'яті — про те, як спогади й уява зливаються між собою, як ненадійна і водночас така фундаментальна пам'ять формує нас. Адже саме вона — основа нашої ідентичності, нашого способу бачити світ і самих себе.

Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de Стрічка має нелінійну, поетичну структуру, тому деякі глядачі намагаються знайти в ній приховані сенси чи загадки. Це було метою фільму чи, радше, йшлося про сам досвід перегляду? Радше друге.

Ми хотіли дослідити, як працює пам'ять і наскільки вона ненадійна. Вона асоціативна, уривчаста, вона стрибає з місця на місце, з часу в час, залишаючи провалля між фрагментами. Саме тому ми обрали для сценарію та фільму таку ж структуру — як у самої пам'яті.

Це не історія, де потрібно "розплутати", хто з ким пов'язаний. Тут усі пов'язані з усіма. Важливіше зануритися в цей потік, як у ріку, і дозволити йому нести тебе.

Кожна сцена тут — ніби окремий короткий фільм. Робер Брессон колись сказав чудову фразу: він волів би, щоб глядач спершу відчув фільм, а не намагався його зрозуміти. Мені здається, це цілком про цю роботу — дозволити собі плисти, відчувати, не шукати пояснень. І часто після перегляду люди підходять і кажуть: "Я раптом згадала історію власної родини".

Це, мабуть, найприємніший побічний ефект. Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de Ще один момент, який відзначають глядачі: у кількох сценах героїні дивляться прямо в камеру, ніби ламаючи четверту стіну. Це було зроблено для того, щоб залучити глядача?

Коли ми з Луїзою Петер працювали на фермі, яка потім стала місцем знімання, ми знайшли стару фотографію 1920-х років. На ній троє жінок стояли у дворі й дивилися прямо в об'єктив. Ці погляди буквально пройняли нас. Ми стояли саме там, де, мабуть, стояв фотограф, і мали відчуття, що ці жінки ніби виходять із четвертого виміру й дивляться прямо на нас. Кадр із фільму "Звук падіння"/neuevisionen.de Так з'явилася ідея фільму про те, як на жінок дивилися протягом ста років — і як вони тепер дивляться у відповідь.

Ми не бачимо те, що бачили вони, але відчуваємо, як цей погляд повертається з глибини часу, ніби сам Всесвіт дивиться у відповідь. А ви як режисерка знаєте, що саме вони бачать? Іноді так.

Але це не конкретне знання, радше, відчуття. Я хотіла створити враження, ніби всі люди, які коли-небудь жили на цій землі, навіть мільйони років тому, дивляться назад, у цю саму точку. Текст: Наталія Серебрякова Знайшли помилку?

Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter