23 червня, у день літнього сонцестояння, українці відзначають одне з найдавніших свят — Івана Купала. Ця традиція, що сягає дохристиянських часів, пройшла шлях від святкування біля Дніпра до суворих радянських заборон і, нарешті, до сучасного відродження в Києві. Фольклористка Олеся Наумовська розповідає про те, як зберігалися обряди плодючості, кохання та очищення в умовах тотального тиску на українську культуру.

Свято Івана Купала завжди було тісно пов'язане з рухом сонця та водними стихіями. Дівчата плели вінки та пускали їх на воду, вірячи, що їхній шлях передбачає долю: якщо вінок тоне — це до смерті, якщо повертається до берега — дівчина ще рік залишиться в дівках. Закохані пари намагалися перестрибнути через велике багаття за руки, що символізувало очищення та міцність почуттів. Якщо вони не розлучалися під час стрибка, це вважалося добрим знаком для майбутнього шлюбу.

У радянські часи традиційні святкування були категорично заборонені як пережиток міфології та релігії. Влада нав'язувала штучні свята, такі як "свято Нептуна", намагаючись витіснити український ґрунт. У Києві, де страх перед репресіями був особливо сильним, люди боялися відкрито святкувати. Проте навіть у підпіллі традиція виживала: жінки тихенько співали купальські пісні у верболозах, а в селах навколо столиці зберігали обряди, хоча й у спрощеному вигляді.

Переломний момент настав у 1986 році, коли етнографічний гурт "Гомін" під керівництвом Леопольда Ященка офіційно виконав купальські пісні в Гідропарку. Музиканти дуже боялися, але виступ пройшов без репресій, що стало сигналом до поступового відродження свята. Спочатку гуляння відновлювалися в глибині території музею Пирогів, де знову почали плести вінки, розводити багаття та виготовляти фігури Марени.

З часом святкування розширилися на інші локації, включаючи Голосіївський ліс та Мамаєву Слободу. Саме тут, у лісових хащах, шукали легендарну квітку папороті, а на берегах водойм відновлювали обряди з сонячним колом, що котилося з пагорба, символізуючи захід сонця. Сьогодні Іван Купала в Києві — це не просто розвага, а потужний символ незнищенності української культури, яка, як травинка крізь асфальт, проросла крізь століття переслідувань.

Сучасні святкування в Києві поєднують давні традиції з новими формами, але зберігають головну суть: єднання з природою, вшанування предків та віру в силу кохання. Від Гідропарку до Пирогова, від стародавніх лісів до сучасних парків — Іван Купала залишається живим джерелом української ідентичності, нагадуючи, що наші традиції завжди знайдуть шлях до світла.