Чому Південна Корея не стала союзником України: аналіз політики Лі Чже Мьона

Південна Корея, попри спільні загрози з боку Північної Кореї та визнання експертизи України у протидії дронам, так і не стала повноцінним військовим союзником Києва. З приходом до влади президента Лі Чже Мьона перспективи тісної співпраці значно віддалилися, оскільки нова адміністрація обрала курс на обережний прагматизм та уникнення прямого конфлікту з Росією.

Всередині Сеулу гостро протистоять дві політичні сили: реалісти, які бачать загрозу від військового союзу Москви та Пхеньяна, та прагматики, що наполягають на збереженні каналів зв'язку з РФ для майбутнього відновлення торгівлі. Росія активно намагається використати цей розкол, пропонуючи південнокорейському бізнесу повернення на ринок, проте санкції та експортний контроль досі діють у повному обсязі.

Політика Лі Чже Мьона характеризується спробою балансувати між підтримкою західних партнерів та уникненням російських репресій. Москва погрожує передати Північній Кореї ядерні технології у разі надання Києву будь-якої військової допомоги, навіть систем ППО. Це змушує Сеул утримуватися від прямої військової підтримки, обмежуючись гуманітарною допомогою та обговоренням нелетальних засобів.

Ситуація на Близькому Сході та досвід Північної Кореї у використанні дронів змусили південнокорейських військових звернути увагу на український досвід протидії таким загрозам. Однак відсутність системного політичного діалогу та відсутність посла в країні з вересня минулого року значно гальмують розвиток взаємовигідної співпраці.

На даний момент єдиним питанням, що об'єднує південнокорейські партії, є повернення північнокорейських полонених, які є громадянами Південної Кореї. Це питання може стати ключем до відновлення діалогу, але вимагає вкрай обережної дипломатії, щоб не дати Москві можливості для маніпуляцій.

Україна не може дозволити собі втратити Південну Корею як потенційного партнера, особливо враховуючи активну підривну діяльність Росії в цьому регіоні. Відсутність військового аташе та системної роботи дипломатів за чотири роки війни створює ризик втрати стратегічних можливостей для реалізації національних інтересів.